спецпроєкт
її історія
Аліна Живаго
Не варто боятися зробити перший крок
22 вересня 2022 року, під час війни, Аліна відкрила перше Sunshine cafe, а в грудні 2023 — друге. Ці заклади стали першою в Україні мережею інклюзивних піцерій, де працює молодь з інтелектуальними порушеннями. Серед них і донька Аліни, яка народилась із синдромом Дауна. Відкрити перший заклад жінці дозволив грант на 250 тисяч гривень, отриманий через ресурс «єРобота» — Власна справа». Велику підтримку надала і надає компанія «МЕТРО — Україна», яка виділила піцеріям посуд, інвентар, велику частину обладнання, а також здає приміщення на пільгових умовах.
Але головне, на чому все тримається — це сама Аліна, її невтомність, завзяття, енергія. Жінка власним прикладом доводить, що ніколи не можна опускати руки та боятись почати щось нове. Сьогодні вона — наша героїня, а це Її історія.
22 вересня 2022 року, під час війни, Аліна відкрила перше Sunshine cafe, а в грудні 2023 — друге. Ці заклади стали першою в Україні мережею інклюзивних піцерій, де працює молодь з інтелектуальними порушеннями. Серед них і донька Аліни, яка народилась із синдромом Дауна. Відкрити перший заклад жінці дозволив грант на 250 тисяч гривень, отриманий через ресурс «єРобота» — Власна справа». Велику підтримку надала і надає компанія «МЕТРО — Україна», яка виділила піцеріям посуд, інвентар, велику частину обладнання, а також здає приміщення на пільгових умовах.
Але головне, на чому все тримається — це сама Аліна, її невтомність, завзяття, енергія. Жінка власним прикладом доводить, що ніколи не можна опускати руки та боятись почати щось нове. Сьогодні вона — наша героїня, а це Її історія.
В усіх інтерв’ю вас запитують про ваш проєкт, про кафе, про доньку. А розкажіть кілька слів про себе: хто така Аліна Живаго, в чому ви знаходите силу та натхнення? Чи знаходите час на себе?
За останні два роки, коли я зайнялась цим проєктом, часу на себе не залишається зовсім. Є тільки робота, робота і робота. Навіть силу я знаходжу, знову ж таки, в роботі. Ще слухаю музику) Зараз відвідую програму «Прогресія» і там якраз ми оце все розбираємо і внутрішні цінності, і питання самореалізації, енергії, то я зрозуміла, що в мене в голові взагалі нічого окрім роботи немає за ці два роки! Спілкуюсь я або з молоддю, яка в мене працює, або питання якісь робочі вирішую… О 6 ранку прокидаюсь, везу доньку на заняття і потім о 9 вечора приїжджаю додому — все… Дуже рідко буває, що хтось із друзів, які виїхали до Європи, приїжджають до Києва, то ми можемо зустрітися. Частіше телефоном з ними спілкуюсь і вони дуже мене підтримують. Син також підтримує.
Раніше я працювала в агенції, яка привозила в Україну таких знаменитостей як Річард Бренсон, Роберт Кійосакі. Мені завжди було цікаво слухати їхні виступи, історії успіху. Спілкувались і з тими, хто приходив на такі виступи. Вся ця атмосфера дуже надихала. Але зараз на все це не вистачає часу. Я розумію, що я, мабуть, не дуже правильно планую все, бо мені правда хочеться вивільнити час для себе, а не жити самою роботою.
Чи бувало таке, що опускалися руки? Як виходили з таких ситуацій?
Буквально ось минулий серпень у нас був доволі важкий. Ми ж хоч і вважаємось «соціальним бізнесом», проте у нас в Україні соціального бізнесу як такого законодавчо не існує. Тож, нам доводиться працювати так само як звичайному бізнесу: і податки ті ж самі, і залежимо ми від власних доходів, від кількості відвідувачів. Літо завжди трохи просідає в нашій сфері, а серпень взагалі дуже важкий видався. В мене вже були думки, що простіше було б закритися та не переживати ні за що, не рвати собі душу та серце…
А потім з’являється думка, що я просто не можу закритися. Через оцих людей з інвалідністю, які приходять до нас на роботу — для них це такий стимул важливий, це їм допомагає жити в такий складний час як зараз, дає відчуття потрібності. Ти просто не можеш їх підвести, сказати: «Вибачте, все, я більше не можу. Бувайте». Тож, працюю на силі волі, на підтримці друзів. Дуже мотивує, коли приходять відвідувачі, які хвалять, кажуть, які ми молодці, робимо таку потрібну справу. Батьки наших працівників дуже дякують постійно. Тож, доводиться знаходити сили, вигадувати, як пережити складний етап та працювати далі.
Як зважились відкрити кафе під час війни, у такий складний час?
Загалом, я планувала відкрити його набагато раніше, але спочатку все відклалося через Covid та карантин, а потім — через війну. Я за кордон під час вторгнення не виїжджала, але на три місяці виїхала з Києва до Вінницької області. Ну а коли повернулась, як тільки всі почали по трохи вертатися до роботи вирішила діяти, а не сидіти вдома та занурюватись весь час в страхи війни. Ще раніше нам мережа гіпермаркетів Метро пропонувала приміщення для кафе, тож я з ними зідзвонилася, спитала, чи ще в силі пропозиція — так і відкрились.
Чи бачите збільшення інтересу до вашої роботи саме під час війни? Чи вважаєте, що українці через війну стають більш толерантними до людей з особливостями розвитку?
Я не можу сказати, що зміни помітні саме під час війни. Але, загалом, зміни є. Моїй донці 22 роки вже і от порівняно з тим часом коли вона народилася, зараз набагато більше тих, хто підтримує, толерантно ставиться до неї та інших людей з інтелектуальними порушеннями. Звісно, є й ті, хто нам в соцмережах пише усілякі гадості, що вони в таке кафе ніколи не підуть, що це «фу». Але таких хейтерів швиденько ставлять на місце люди нормальні.
Помітно, що зараз у нас все більше молоді, яка побувала в Європі, побачила, що там люди з інвалідністю часто працюють у різних сферах, їх видно в соціумі, на вулицях. У нас раніше вони взагалі завжди по домах сиділи та їх на вулицях рідко бачили, навіть зі свого дитинства пам’ятаю, що в таких людей ледь не пальцями тикали… А зараз ставлення, звісно, набагато краще.
Я коли народила свою доньку, перше, що мені запропонували в пологовому — це відмовитись від неї. І це Україна, 21 століття… І не один лікар з такими пропозиціями до мене приходив, історіями всілякими лякали, розповідали, як буде важко, який це жах… І це замість підтримки, замість якогось заспокоєння, корисної інформації.
На щастя, зараз я бачу, скільки з’являється реабілітаційних центрів, садочків, з яких можна обирати. В мене такої можливості не було — дочку направляли в якійсь заклад і тільки туди можна було йти. І зі школою та ж історія. А зараз я бачу, що дітки з такими діагнозами навчаються у звичайних школах, програму під них змінюють.
В одному з інтерв’ю ви казали, що всім займаєтесь самостійно, і на кухні працюєте, і соцмережі ведете, і адміністративні питання вирішуєте. Що для вас найскладніше в цій роботі?
Найскладніше — що я одна на все це)) На щастя, зараз вже трішки все міняється — нас більше знають, відвідувачів більше, тож ми навіть взяли на роботу дівчину, яка веде наші соцмережі. Періодично вдається знайти кухарів, які у нас готові працювати, але не всі витримують працювати з такою молоддю, тож постійний доводиться нових шукати. Буває важко, але ж, коли треба, то ти береш і робиш!
Про що ви мрієте? Чого не вистачає для реалізації мрії?
В мене всі мрії зараз про роботу. Мрію весь цей бізнес добре налагодити, щоб була така мережа по всій Україні, щоб молодь з інвалідністю могла працевлаштуватися. Бо за статистикою, правда, ще довоєнною, в Україні проживало 15-17 тисяч повнолітніх з синдромом Дауна, а працевлаштованих офіційно було 9. Людей, не тисяч. І це лише про цей діагноз. А попит на роботу величезний — ми коли відкриваємось, до нас багато дуже приходить батьків, які просять їх діток взяти. Тому хочеться більше таких закладів відкрити.
А ще дуже хочу якийсь курс зробити, щоб навчати інших, можливо — батьків таких дітей, мам, як я, які хочуть якийсь такий бізнес відкрити, але не наважуються. А вже в найближчій перспективі — планую відкриття Sunshine Culinary Academy, де зможе навчатися молодь з інтелектуальними порушеннями. Бо зараз, і моя дочка, і молодь, яка до нас приходить, навіть закінчивши навчання на кухаря в училищі, не мають потрібних навичок, практично нічого не вміють робити. Їм просто не підходить ця загальна програма, за якою їх навчають. Їм потрібно значно більше практики, відпрацьовувати ретельно кожний процес, знайомитись з обладнанням, щоб у них це відклалось і вони все запам’ятали. В цьому напрямку ми домовились з Євгеном Клопотенко про допомогу — він розробляє для нас спеціальну програму відповідно до мого бачення. Нам все ще не вистачає грошей для запуску, але ми вже плануємо співпрацю і з асоціацією власників ресторанів, і з асоціацією шеф-кухарів, щоб вони потім працевлаштовували наших учнів. Бо в нашу мережу ми всіх не зможемо взяти, а в ресторанній сфері загалом зараз великий дефіцит кадрів існує.
Тож, планів багато, але для їх реалізації не вистачає, в першу чергу, грошей. Ну і часу.
Що ви можете порадити батькам особливих дітей?
Все банально: головне — не впадати в паніку, не лякатись, не сприймати їх народження як горе. Для мене особисто, моя донька — це мій найбільший подарунок. Просто дітям з синдромом Дауна потрібно приділяти трохи більше уваги, мати терпіння, і вони будуть вашим щастям та сонечком!
Чому ви хочете, щоб вашу історію почули? Чим вона цікава з вашого погляду?
Я дуже хочу, щоб більше людей побачили можливості такої молоді, щоб не вважали їх хворими, не відвертались, а розуміли, що вони теж хочуть бути частиною соціуму, мають право та хочуть працювати на звичайній роботі, жити повноцінним життям. Щоб їх не боялися, а, приходячи в такі заклади, самі з ними знайомились, знайомили дітей, пояснювали, що це такі ж люди, просто інакші. Бо ми ж всі різні — це потрібно розуміти з малечку. Особливо це важливо в наш час, коли багато наших воїнів будуть повертатися з війни з психічними та фізичними травмами, то ми всі маємо бути готові до цього та забезпечити кожному право бути щасливим.
Щиро вважаю, що таких бізнесів, як Sunshine cafe має бути більше, набагато більше. І я хочу своїм прикладом показати таким мамам як я, що не треба боятися! Бо багато хто хоче допомогти своїй особливій дитині, але не наважується через переживання, побоювання, що нічого не вийде. Не бійтесь! Пошукайте в інтернеті, почитайте, подивіться європейські приклади, сходіть на тренінг, знайдіть натхнення. Я хочу показати приклад, що варто лише наважитись зробити перший крок і ви правда можете власними руками створити для себе та своєї дитини гарне, щасливе життя.