спецпроєкт
її історія
ПОЛІНАРЕДЧІК
Ніякі перешкоди не зупинять сильну жінку з мрією!
Історія Поліни — як готовий сценарій для голлівудського фільму. Танцівниця, чемпіонка Європи та України, мрії якої стати колись хореографом в одну мить обірвались жахливою аварією, через яку дівчина у 20 років опинилась в інвалідному візку з паралізованим тілом. Це могло б зламати багатьох, та не Поліну! Вона знайшла в собі сили продовжити жити, створювати красу та ділитися нею. Разом з сестрою Поліна створила власний бренд одягу Polivik (поєднання імен двох сестер), успішно веде бізнес та продовжує розвиватися. Та на цьому випробування, що випали на долю нашої героїні не закінчилися — у 2022 році почалась повномасштабна війна і Поліні з сестрою довелось прожили місяць в підвалі під обстрілами в Бучі. Але і це її не зламало, а лише загартувало ще більше.
Зараз Поліна усміхнена, натхненна, яскрава, самовпевнена молода дівчина, яка зосередилася на розвитку свого бренду, підтримці людей з інвалідністю та допомозі нашим військовим. Вона створює одяг для усіх, в тому числі і для людей з інвалідністю, роблячи його якісним, стильним, екологічним та наділяючи «українським характером». Попри всі труднощі вона щодня доводить, що життя варте того, щоб жити і Її історія однозначно заслуговує уваги!
Історія Поліни — як готовий сценарій для голлівудського фільму. Танцівниця, чемпіонка Європи та України, мрії якої стати колись хореографом в одну мить обірвались жахливою аварією, через яку дівчина у 20 років опинилась в кріслі колісному з паралізованим тілом. Це могло б зламати багатьох, та не Поліну! Вона знайшла в собі сили продовжити жити, створювати красу та ділитися нею. Разом з сестрою Поліна створила власний бренд одягу Polivik (поєднання імен двох сестер), успішно веде бізнес та продовжує розвиватися. Та на цьому випробування, що випали на долю нашої героїні не закінчилися — у 2022 році почалась повномасштабна війна і Поліні з сестрою довелось прожили місяць в підвалі під обстрілами в Бучі. Але і це її не зламало, а лише загартувало ще більше.
Зараз Поліна усміхнена, натхненна, яскрава, самовпевнена молода дівчина, яка зосередилася на розвитку свого бренду, підтримці людей з інвалідністю та допомозі нашим військовим. Вона створює одяг для усіх, в тому числі і для людей з інвалідністю, роблячи його якісним, стильним, екологічним та наділяючи «українським характером». Попри всі труднощі вона щодня доводить, що життя варте того, щоб жити і Її історія однозначно заслуговує уваги!
У вашій анкеті вказане прізвище Краснощок, а скрізь в інтерв’ю та інстаграмі — Редчік. Гра слів простежується, але поясніть її нашим читачам.
Ну, нам з сестрою наше прізвище Краснощок здавалось не дуже милозвучним) І ми ще років 7 тому придумали, як його «перекласти» і стали використовувати це як псевдонім. Redchik — звучить гарно і нам дуже подобається.
Ви надзвичайна, неймовірно сильна людина! Розкажіть, в чому ви знаходите сили, чим надихаєтесь, як відпочиваєте?
Сила знаходиться в близьких людях, в родині, бо вони моя найголовніша підтримка. А ще дуже важливо кожен день знаходити щось таке, що може приносити позитив і не зациклюватись на минулому. Тобто жити сьогодні та навіть не думати ані про минуле, ані про майбутнє, а просто жити, радіти тому, що є тут і зараз.
Щодо натхнення, то мене дуже надихають сильні люди, які борються та досягають своєї мети. Такі якісь історії успіху цікаві. А відпочивати я дуже люблю десь на природі, люблю відвідувати різні заклади, кудись їздити, бачити щось нове. Усе це мені допомагає відпочити, відволіктися, а також і надихає.
Розкажіть про вашу роботу саме зараз — над чим працюєте, які плани на майбутнє?
Зараз ми працюємо над новою колекцією. У нас днями якраз будуть зйомки осінньої колекції, трохи пізніше, ніж планували, але вже як є. Наша колекція буде про єдність людей. Ми взяли різних майстринь з прифронтових територій, які роблять власноруч, наприклад, речі з гачкуванням або вишивкою. Це така кооперація з українськими мисткинями. Презентувати колекцію плануємо десь через пару тижнів.
Як це — бути дизайнеркою одягу в Україні під час війни? Які труднощі постають перед вами?
Звісно, це не дуже легко. Головні труднощі в тому, що необхідно вміти думати не лише як дизайнерка, а і як підприємець, потрібно зберігати команду, керувати. Через війну багато з наших працівників роз'їхалися. Нам доводилось практично з нуля переналаштовували бізнес, запускати усі процеси. Оце найбільш складно — вдало, гармонійно поєднувати творчість і підприємництво. Це постійний стрес, втома, через це ледь не до вигорання доходить.
Хто ваші основні покупці? Де більша цікавість до бренду: в Україні чи за кордоном?
І в Україні, і за кордоном є покупці. Особливо в таких країнах, де велика українська діаспора, тобто Польща, Німеччина, Канада, Сполучені Штати. В основному, наші покупці — це українці, які хочуть ідентифікувати себе через одяг, щось сказати та показати, що вони приналежні до української культури, що вони зберігають її, впроваджують в сучасне життя, оберігають нашу спадщину та які хочуть відчувати частинку дому навіть далеко від нього.
Зрозуміло, що в Україні майже не розвинена інклюзивна інфраструктура. А що ви скажете про толерантність самих українців? Чи помічаєте ви зміни? Чи готове наше суспільство до того, що багато вояків повернуться та вже повернулися з фізичними та психологічними травмами?
На жаль, в нашій країні дійсно є величезні проблеми з безбар'єрністю, з прийняттям людей з інвалідністю в соціум. І сумно, що тільки через війну почали якісь зміни відбуватися. Проте, можна сказати, що ми поволі вже рухаємося в правильному напрямку. Багато заходів різних проводиться, багато нових можливостей з’являється. Наприклад, з’явилось інклюзивне таксі — поки воно тільки у двох містах України є, але і це чудово. Думаю, вірю, що з часом буде ставати все краще й краще. А щодо ставлення людей — я не помічала якихось проблем саме в соціумі або ставлення поганого до мене. Тобто я думаю, що прийняття людей з інвалідністю — це частина нашої нової реальності. Знаю, що багато батьків починають змалечку пояснювати своїм дітям, що усі люди різні, треба всіх однаково сприймати, навчають їх спілкуватися з людьми з інвалідністю.
Про що ви мрієте та що потрібне/чого не вистачає для реалізації мрії?
Я мрію про те, щоб масштабувати свій бізнес. Але поки що в умовах війни то є важко. Хочеться, звичайно, відкрити магазини в різних містах України, виробництво гарно налаштувати. Але через постійні стреси буває, що не можу сконцентруватися на роботі. А чого не вистачає для реалізації мрії? Звичайно, грошей перш за все. І робітників немає, мало спеціалістів хороших, бо багато хто виїхав з країни, тож тепер доводиться людей навчати з нуля. А то є дуже енергозатратним.
Чи ви відчуваєте себе реалізованою в житті?
Ну, можна сказати, 50 на 50. Бо всі ми завжди прагнемо до ідеалу, і нас завжди щось не влаштовує в собі. Але якщо влаштовує, то здається, що це вже тупик і немає куди далі рухатися. Кар'єрний рух теж такий — чогось досягаєш, а потім відкриваються якісь нові двері та знов працюєш. Тому для мене саме шлях є цікавим в житті, а не кінцева ціль.
Чому ви хочете, щоб вашу історію почули? Чим вона цікава з вашого погляду?
Я бачу, що зараз багатьом українцям дуже важко, багато хто втрачає надію. З цими новинами з фронту, постійним тиском інформаційним іноді виникає відчуття, що це вже назавжди. Ну а я знаю, що я можу власним прикладом надихати людей, мотивувати, жити та показувати самим своїм життям, що чого б у твоєму житті не трапилось, ти маєш жити. Життя продовжується і варто радіти кожному дню!