спецпроєкт
її історія
Тетяна Федоренко
Танці з молотком і лопатою на відновленні будинку: реалії українських жінок
Тетяна працює у міграційній службі Чернігівської області, проте після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році їй довелося взяти на себе ще й іншу роботу — громадську. Росіяни тримали Чернігів в облозі 40 днів, а мікрорайон, у якому живе наша героїня, постраждав від обстрілів найбільше, її власний будинок також був частково зруйнований. Щоб допомогти людям отримати необхідну допомогу від донорів, Тетяна разом із декількома сусідами створили благодійний фонд «Єдність Чернігова», який працює задля відновлення мікрорайону і сьогодні.
Тетяна Федоренко знайшла час поспілкуватися з нами, тож представляємо вам Їі історію.
її історія
Тетяна Федоренко
Танці з молотком і лопатою на відновленні будинку: реалії українських жінок
В рамках цього проєкту ми знайомимо вас зі звичайними незвичайними українками, якіпопри всі обставини продовжують долати перешкоди та труднощі, розвиваються та розвивають власні проєкти й підтримують інших
Тетяна працює у міграційній службі Чернігівської області, проте після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році їй довелося взяти на себе ще й іншу роботу — громадську. Росіяни тримали Чернігів в облозі 40 днів, а мікрорайон, у якому живе наша героїня, постраждав від обстрілів найбільше, її власний будинок також був частково зруйнований. Щоб допомогти людям отримати необхідну допомогу від донорів, Тетяна разом із декількома сусідами створили благодійний фонд «Єдність Чернігова», який працює задля відновлення мікрорайону і сьогодні.
Тетяна Федоренко знайшла час поспілкуватися з нами, тож представляємо вам Їі історію.
Коротко розкажіть, будь ласка, свою історію: як складалося ваше життя до війни та під час повномасштабного вторгнення?
До війни я працювала в міграційній службі, звичайним чиновником, жила спокійним життям. Але у 2022 році, коли Чернігів почали активно обстрілювати, моїй родині довелося покинути місто. Проте, чимало людей залишалися в Чернігові — хтось не зміг виїхати, а хтось просто вирішив залишитись. Всі вони потребували ліків, засобів гігієни — всього, що в той момент було дуже важко дістати.
Коли ми з рідними опинилися в безпеці, я просто не могла залишитися осторонь і чекати, поки стане ще гірше. В той час я побачила на Фейсбуці сторінку одного благодійного фонду. Написала їм у приватні повідомлення і попросила зустрічі. І диво — мені одразу відповіли, ми швидко домовились про зустріч. Я не знала, що саме потрібно робити, тому на зустрічі просто показала свій паспорт і сказала, що готова на все, аби допомогти тим, хто залишився в Чернігові, фактично у пастці. І вони повірили мені.
Мене попросили скласти список необхідного, надати більше деталей. На той момент в місті найбільше не вистачало ліків, особливо для інсулінозалежних та людей з хронічними захворюваннями.Тоді мене попросили написати запит до фонду від лікарні, але через відсутність електрики в Чернігові зробити це на комп’ютері було неможливо. Я зателефонувала завідувачці неврологічного відділення, яка залишалась в місті, і вона написала запит від руки, сфотографувала і надіслала мені. Підписала його я особисто, беручи на себе всі зобов’язання, адже інших варіантів не було. На основі цього «документа» фонд замовив ліки на сотні тисяч гривень.
Я тоді подивилась на цю суму і почала переживати, що буде, якщо ми не зможемо довезти ці ліки, як я буду віддавати такі гроші... Мене заспокоїли, запевнили, що віддавати нічого не буде потреби, тож ми швидко завантажили все у машину та повезли ліки до Чернігова. І, на щастя, нам вдалося доставити все без ускладнень, хоча в той час не всі волонтери успішно довозили вантажі в місто. Це був мій перший досвід у волонтерстві, і так почалась моя співпраця з фондом.
Як вийшло, що ви почали займатися допомогою чернігівцям? Як знаходили донорів?
Ми зробили кілька поїздок, привозячи ліки до міста в оточенні, оскільки їх постійно дуже не вистачало. А як тільки Чернігів звільнили, ми не змогли залишатися в евакуації та вирішили повернутися, хоча й знали, що наш будинок пошкоджений, а будинок батьків повністю зруйнований (на щастя, вони були в бомбосховищі). Повернувшись, ми з родиною оселились у друзів, знов привізши з собою повну машину ліків.
Коли ми з чоловіком поїхали подивитись на наш будинок на Бобровиці, на околиці Чернігова, побачили, що він був в набагато гіршому стані, ніж ми очікували… Чоловік намагався оцінити масштаби руйнувань, а я просто сиділа і плакала. В цей момент повз проїжджав трактор, на якому їхав незнайомий чоловік. Він зупинився і запропонував допомогу з вирівнюванням стовпчиків для паркану. Так ми познайомились, і він виявився волонтером, який також допомагав людям в нашому районі.
Після цього я почала активно спілкуватися з сусідами на нашій вулиці. У нашому мікрорайоні переважають приватні будинки, і майже всі вони були суттєво пошкоджені або повністю зруйновані під час обстрілів. Стало очевидно, що самостійно впоратися з розбором завалів і ремонтами ми не зможемо. На допомогу від місцевої влади тоді не сподівалися, тож я звернулася до волонтерів через Фейсбук. Вони почали допомагати, і поступово робота зрушила з місця.
Через знайомих я почала знаходити контакти іноземних донорів, формувати запити та розширювати нашу діяльність. Попрацювавши у такому форматі, ми вирішили зареєструвати благодійний фонд. Це дозволило діяти офіційно, створити юридичну особу і звертатися до донорів із більш серйозними запитами. Фонд викликав значно більше довіри, ніж безіменна ініціативна група.
Що вже зроблено? Над якими проєктами працює фонд?
На сьогодні ми вже реалізували кілька проєктів на Бобровиці. Спочатку ми допомагали іноземним донорам координувати різні ініціативи: проводили опитування серед місцевих мешканців, складали списки потреб, допомагали з комунікацією та розв'язували організаційні питання щодо роздачі гуманітарної допомоги. Потім нам запропонували стати виконавцями гранту на надання продуктової допомоги для мешканців Чернігова, і ми реалізували цю програму двічі — минулого та поточного року. А ще ми нещодавно частково відбудували дитячий майданчик в районі, також за рахунок гранту.
Згодом ми помітили, що людям не вистачає не тільки матеріальної допомоги, а й простого спілкування, обіймів, тепла. Так і з'явилася ідея провести ярмарок. Весною донори через наш фонд допомагали мешканцям відновлювати теплиці та домашні господарства, надавали посівний матеріал, а восени виникло питання, як реалізувати отриманий врожай. Тож, ми вирішили поєднати це в одному заході — створити майданчик для спілкування та для продажу різних товарів. Ярмарок пройшов чудово, і людям він дуже сподобався.
З часом до нашого фонду почали долучатися інші люди, разом з якими ми створили цілу концепцію комплексного відновлення та відбудови мікрорайону. Тож це тепер ще один, більш глобальний напрямок діяльності.
Які у вас плани? Яка мета фонду?
Зараз наші плани спрямовані на комплексне відновлення як Бобровиці, так і всього Чернігова. Ми хочемо, щоб місто зберегло свою автентичність та неповторність під час відбудови, і щоб усі роботи проводились з урахуванням потреб мешканців, а не лише бізнесу.
Найближчим часом ми плануємо продовжувати поточну роботу, будемо подаватися на нові гранти, щоб ще більше зробити, відновити будівлі, відкрити нарешті у нас на Бобровиці школу. Між станом інфраструктури в центрі міста і в нашому, сильно постраждалому від обстрілів районі, є велика різниця, і ми прагнемо змінити це. Наша мета — створити умови, щоб люди в нашому районі були щасливі та мали рівні можливості з іншими мешканцями міста.
В чому головна складність особисто вашої роботи зараз? З якими викликами зустрічається фонд?
Складність в тому, що для всіх учасників фонду подібна діяльність є абсолютно новою, ніхто з нас з подібними викликами раніше не стикався. Тож, ми вчимося в процесі.
Особисто для мене найбільша складність — це брак часу. Додати б ще годин шість до доби! Робота у фонді є повністю волонтерською, ніхто з нас не отримує за це грошової винагороди. Водночас вона вимагає чимало часу: і на комунікації, і на оформлення документів, і на організаційні питання. Але ж треба знаходити час і на основну роботу, і на родину, і на відновлення власного будинку. Тому буває складно все встигнути.
В чому ви знаходите сили на все? Як себе мотивуєте? Чи вистачає часу на себе, на родину?
Я завжди кажу, що у нас зараз просто немає іншого вибору. Вірніше, він є: можна або сидіти та плакати, жаліти себе, або рухатись далі, намагатись збільшити кількість добра у нашому світі. Адже, може саме наша робота комусь полегшить життя, освітить шлях. В цьому моє натхнення.
А для себе я вірю: усе ще буде після нашої перемоги! І танці, і відпочинок, і спорт. А поки що — танці з молотком і лопатою на відновленні будинку замість будь-якого спорту. Звісно, я розумію, наскільки важливо підтримувати ментальне та психологічне здоров'я. Зараз існує багато програм і грантів у цій сфері. Але, на мою думку, якщо людина хвора, то спочатку їй треба дати ліки чи зробити операцію, а вже потім заспокоювати чи підтримувати морально.
Так само і тут: люди почнуть одужувати морально, коли відновлюватимуться їхні будинки. Бо поки ти не вдома, поки замість оселі бачиш руїни та розумієш, що самотужки не впораєшся, жоден психолог не допоможе. Це кожного разу травмує заново, залишаючи ще глибші рани.
Де та якою ви бачите себе через 10 років?
Правда, не знаю, як відповісти. Єдине чому я навчилась за останній час — це ловити щастя в моменті, не картати себе за маленькі радості та не зазирати далеко наперед. Потрібно ловити щасливі моменти тут і зараз, бо ніхто з нас не знає, що буде завтра. Особливо тут в наших чернігівських реаліях. Загадувати на 10 років мені важко. Зараз я просто чекаю на нашу перемогу і заради неї я готова буквально все віддати!
Чому ви хочете, щоб вашу історію почули? Чим вона цікава з вашого погляду?
Я хочу поділитися своїм досвідом і донести важливу думку: де б ви не опинилися і що б з вами не сталося, ніколи не здавайтеся. Завжди потрібно знаходити в собі сили рухатися вперед. Навіть якщо сьогодні здається, що це кінець і все втрачено, пам’ятайте, що завтра буде новий день, і ви зможете встати, зібратися і продовжити свій шлях.
Мені хочеться наголосити, що навіть у найважчі моменти варто шукати ту нішу, той напрямок, де можна знайти опору і рухатися далі. Для мене такою опорою стала волонтерська діяльність — саме вона дала мені сили не опускати руки, не зупинятися, а йти вперед.